СТРАСТІ ЗА МОВОЮ

Від слова “мова” останні два тижні мене нудить. Примітивна провокація, влаштована владою та опозицією, на жаль, вкотре викликала резонанс в українському суспільстві. Українці знову не витримали іспиту російських вітчизняних політтехнологів. Трагікомедія №9073 викликає різні почуття. Інколи на це смішно дивитися, інколи — болісно, але переважно — просто сумно. Я не поїду в Київ захищати українську мову. Я не буду вимагати у “президента” скасувати закон №9073. Я в жодному разі не долучуся до протестів опозиції і не буду робити усього того, до чого мене закликають на ТБ, радіо, в газетах та соцмережах. Я закінчу цей текст і на тему “мови” не напишу більше ні слова. Зараз поясню чому.

Рисунок Юстини Могитич

ПОМІЖ “СНІКЕРСОМ” І “МАРСОМ”

Однак спершу розповім одну цікаву історію з мого дитинства. Я з покоління тих, хто виростав у 90-х. Окрім бандитських “розбірок”, невільними свідками котрих доводилося бути, ми також були першими жертвами телевізійної реклами. Ті, кому за 25 мусять пам'ятати ефірні баталії між “Марсом”, “Снікерсом” і “Твіксом”. Кожен із цих брендів був ледь не культом, фан-клуби яких налічували сотні тисяч дітей. Часом ці фан-клуби ворогували між собою. Найбільше змагалися “Снікерс” із “Марсом”. Запитання про те, який із цих шоколадних батончиків смачніший — було мало не ключовим у свідомості кожного підлітка. Часто ми сперечалися на цю тему, доводили щось один одному, але завжди були єдині у прагненні їх купувати. Наш тодішній вибір — це вибір між “Снікерсом” і “Марсом”. Тим часом наші батьки стояли перед іншим вибором: “Тайд” чи “Аріель”? Що відбілює краще? Так ми гуртом стали учасниками дивного змагання. Дивного, бо як я згодом дізнався “Марс” і “Снікерс” належали одній корпорації. До цієї ж корпорації належали також “Твікс”, “Мілкі вей” та багато інших продуктів. “Тайд” і “Аріель” теж виявилися продуктами однієї компанії. Не знаю, як батьки, а я відчув себе обманутим. Я зрозумів, що у змаганні шоколадок завдяки нам переміг власник якоїсь іноземної корпорації — він просто заробив на нас мільйони доларів.

З того часу реклама дуже змінилася. Минуло так багато часу, що я вже навіть не пам'ятаю прихильником яких батончиків був я. Але те, як мене “розвели” я пам'ятаю досі. І насамперед — завдяки українським політикам. Цей прийом з українцями вони потім пророблять ще не раз.

ЯК ЗМОГЛИ — ТАК І “ПОКРАЩИЛИ”

Я розумію владу. Не поважаю, проте розумію. У них не було вибору. Коли у твоїй системі цінностей немає поняття честі, коли ти начебто вибився в люди, але в душі залишився малолітнім гопником — тоді у тебе немає вибору. Тому на місці влади я б також прийняв закон №9073. Бо до виборів 4 місяці, а єдине, що ти робив — крав. Якщо влада зміниться — тебе посадять, отож ти просто не можеш програти вибори. Проте хто ж тебе вибере, якщо від “покращення” вже навіть донецькі божевільні бабулі з іконами Януковича завили вовком? Треба якось рейтинг піднімати. Необхідно якось відвернути увагу бидла від того, що воно давно у стійлі стоїть. Потрібно влаштувати шоу, і бажано з мордобоєм. Питання мови — те, що треба.

На що б розраховував я, якби влаштовував таку провокацію?

1. Відвернути увагу моїх виборців від того, що я не виконав ЖОДНОЇ обіцянки, даної їм перед виборами.
2. Зіткнути лобами своїх виборців і електорат опозиції, щоб мій виборець чітко побачив обличчя ворога. І щоб це обличчя не було моїм.
3. Відволікти увагу всіх українців від того, у яку соціально-економічну прірву котиться держава.
4. У всьому цьому гармидері “протягнув” би кілька “законодавчих ініціатив”, щоб “відмити” собі ще кілька мільярдів на чорний день.
5. І останнє — я б піарив цю провокацію скрізь. Залучав би до неї усіх, кого тільки можна, аби її масштаб був максимально великим. Потрібні суперечки, масові протести, сутички з міліцією, бажано з жертвами — а то, гляди, наш виборець заспокоїться статусом російської мови і почне ставити питання про виконання інших передвиборчих обіцянок.

У цьому плані єдина проблема може виникнути з опозицією: якщо вона ніяк не відреагує — люди через кілька днів забудуть про “мову” і повернуться думками до “злиденної реальності покращення”. А це вже загрожує соціальним бунтом перед виборами. Кому таке потрібно?

НЕ БУЛО ЩАСТЯ — ТА НЕЩАСТЯ ПОМОГЛО

Проте опозиція не підвела. Чи то спонтанно, чи за попередньою домовленістю вона почала збирати “всеукраїнське повстання на захист української мови”. Але я і їх розумію. Теж не поважаю, але розумію. Не повірите, однак у них також не було вибору. У ситуації, коли ти кілька років НІЧОГО не робиш для народу, але сподіваєшся на його підтримку в час репресій — у тебе не залишається вибору. Тому на їхньому місці я б учинив так само. Юльку, всенародну улюбленицю, єдину й неповторну лідерку опозиції, ні за що ні про що посадили, а народ не збунтувався, не приїхав у Київ та не виніс її з тюрми на руках. Криза “на ліцо”, рейтинги падають...

Тому провокацію регіоналів я б підтримав. І як опозиції це б допомогло мені:

1. Відвернути увагу він власної бездарності, неспроможності створити нічого альтернативного владі. Замінити відсутність реальних дій черговою порцією демагогії. Це особливо корисно для тих опозиційних партій, котрі уже здобули владу на місцях, але використали її приблизно так, як Янукович. Хіба що без вертольота й золотого унітаза.
2. Стати в очах народу героєм-захисником “мови нашої солов'їної і неньки України знедоленої”. Я б навіть голодувати почав. Днів так на два, не більше...
3. Змобілізувати свого виборця та здобути прихильність усіх тих, хто не визначився. Бо хто ж посміє не піднятися на захист “солов`їної”. Хіба якийсь Павлік Морозов.
4. Спровокувати сутички і знищити (у словесних баталіях, звісно) владу. Чим більший масштаб — тим більше дивідендів.
5. Відволікти увагу від майбутніх тушок, котрі вирощуються в інкубаторних списках опозиції, щоб на хвилі народного обурення потрапити у парламент.

Зараз основна мета: переконати електорат, що перемога опозиції на виборах — це те саме, що перемога української мови у боротьбі за виживання. Тоді успіх на виборах гарантовано.

Та є одне “але”. Якщо народ не відгукнеться на заклики опозиції — тоді “всьо пропало”. Масового протесту з членів партій не збереш, отож потрібно залучити громадських активістів. І останні не підвели...

ЗБЕРІГАЙТЕ СПОКІЙ! ВИЛА, ДО РЕЧІ, НЕ ГОСТРІТЬ — ПОКИ ЩО ДОСТАТНЬО ЛИШЕ СПОКОЮ

Далі я писатиму без іронії. Як мінімум тому, що частина тих, хто був під Українським домом — це люди, позицію котрих я поважаю. Люди, здатні на Вчинки. Але нині я не з ними. І зараз поясню чому.

1. Українська мова не зникне. Принаймні не через законопроект двох імбецилів із Партії регіонів — це точно. Якщо вона пережила 300 років російського царату, якщо мова витримала 70 років репресій комуністичного режиму, то 10 років правління гопоти її не знищать. Мова житиме доти, доки живий останній її носій. Тому — емоції в сторону: зберігайте спокій і дійте на випередження.
2. ЄДИНА мета цього закону: спровокувати масштабну реакцію народу після його прийняття. І чим масштабніша реакція — тим більше дивідендів отримають на виборах ті, хто її організував. Я не знаю, чи опозиція заплановано, чи ситуативно скористалася цим. Однак судячи з того, як вони “боролися” і, перепрошую, як вср...лися в парламенті, можна зробити висновок, що опозиція і влада — актори одного й того ж театру. А якщо мета провокатора — зробити скандал, то єдиний спосіб йому завадити — ігнорувати.
3. Захищаймо мову гривнею. Після прийняття скандального законопроекту український медіа-простір буквально вибухнув різноманітними заявами. Цікаво було спостерігати за соцмережами: там вивішували плакати на захист мови, наводили цитати українських класиків, постили смішні демотиватори про авторів закону і говорили, говорили, говорили... Із сотень повідомлень, опублікованих та прочитаних у соцмережах, я побачив лише одне, яке узяв собі за приклад. Остап Малашняк написав, що купив у магазині української продукції “Наш формат” кілька українських аудіокниг та “дівіді”. Я скористався його підказкою, зробивши те ж саме. Якщо я хочу, щоб моя мова розвивалася, то я повинен підтримувати фінансово її носіїв.
4. Є люди, котрі хочуть “щось робити” — і втримати їх від протесту нереально. Але чи варто роздувати мильну бульбашку на втіху владі та опозиції? Якщо вже підіймати протести, то через реальні проблеми: корупцію, хабарництво, стан освіти, медицини, доріг, через майбутніх тушок у списках “апазиції”. Єдиним гаслом протестів має стати запитання “Де покращення?!”. Під цим гаслом на протест проти регіоналів вийдуть навіть найвідданіші їхні прихильники.

ВИБОРИ ЯК РУБІКОН

Є ще один аспект у цій темі, про який не можу не сказати. Уся ця катавасія організована до виборів і заради них, рідних. А я не вірю у вибори. Принаймні станом на 2012 рік — точно. Звісно, я розумію, що це єдиний легітимний спосіб змінити владу. Так, я чув байку про те, що потроху, кожного разу змінюючи одних політиків на інших, ми доповземо до світлого майбутнього. І, може, це навіть не байка, але я щиро у цьому сумніваюся. Поки що українська політика — це гойдалка з постійними “відкатами” назад. Мені обридло чути, як КОЖНІ вибори в Україні називають рубіконом. Ось він момент істини — або зараз, або ненька загине. Ви вже мені вибачте за іронію на святому, але не загине. Тільки я таких “рубіконів” за своє життя штук 5 пережив. А скільки Україна — лише Богові відомо.

ТЕАТР В РУЇНАХ

Наша держава нагадує мені театр. Уявіть собі пересічний український театр: протерті крісла, дешеві старі костюми, обдерті стіни, дах, що протікає. Одне слово — руїна. На сцену кожного разу виходять одні й ті ж актори. Інколи їхня роль зазнає незначних змін, але суть залишається незмінною. Часом до вистави навіть залучають публіку із залу. Переважно для масовки, ну, і щоб не нудилися. У залі сидять глядачі. Їм уже набридло, що театр у такому нікчемному стані — вони вже наче готові піднятися з крісел та почати самотужки його ремонтувати. Та спектакль ніяк не завершиться. Щоразу, коли публіка ось-ось знудиться остаточно і почне озиратися навкруги, щоразу в цю мить хтось із лицедіїв видає таке, що усі знову пильними поглядами дивляться на сцену. Хоча, чого тут лукавити, зізнаємося чесно: акторів у театр найняла публіка — якщо їх досі не вигнали, то гра усіх влаштовує.

І ще одне. Усі нібито розуміють, що скоро стіни посиплються й стеля упаде їм на голову. І це лякає. Однак спостерігати за виставою — воно якось простіше: напружуватися не треба. А якщо озирнешся довкола, то доведеться ставати до роботи. Легше час від часу кричати акторам “Фу!” і міняти одну трупу на іншу.

СВІТЛО В КІНЦІ ТУНЕЛЮ

Нам постійно обіцяють, що ось-ось з'явиться світло в кінці тунелю. Проте тут слід замислитися. Інколи достатньо лише глянути навкруг, щоб побачити — жодного тунелю не існує. У нас безліч варіантів. І про це ми незабаром поговоримо.

Роман Рак,

редактор газети “Коловорот”