«Церкви зараз можуть спокійно розмовляти. Це вже велике досягнення…» (Частина 1.)

Про часи, коли УГКЦ виходила з підпілля, та про духовні проблеми українського народу
в інтерв’ю розповів владика Ярослав (Приріз) 

12 січня 2012 року, "Коловорот" № 56

24 грудня 2011-го року відбулася інтронізація владики Ярослава (Приріза). Блаженнійший Святослав увів владику на престіл Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Досі, із 1993-го року, правлячим єпископом єпархії був Юліан (Вороновський). Постать владики Ярослава для Старосамбірщини є знаковою, адже саме тут він у 1989-му році відновлював громади УГКЦ після довгого підпільного життя.

– Ваше Преосвященство, як відомо, 1989 року на Вас була покладена місія відродження УГКЦ, яка до цього часу існувала в умовах підпілля, на теренах Старосамбірщини. Які спогади у Вас залишилися з тих часів?

– З останніх років перебування нашої УГКЦ в підпіллі найприємніші спогади у мене залишились про Старосамбірщину. Саме туди мене, тоді молодого священика, послала служити Церква через митрополита Володимира (Стернюка). Тоді, у 1988-1991 рр., ще коли Україна була у складі Радянського Союзу, відкрито богослужіння на теренах Старосамбірщини звершувалися тільки у двох місцях – у с. Тернава та с. Стара Сіль. Доводилось служити і в інших місцях, зокрема, у містах Хирові, Добромилі, у селах П’ятниця, Сливниця, Старява, Велика Сушиця. Найкраще пам’ятаю с. Тернава, адже там мені довелось служити у храмі ще декілька років – до здобуття Україною незалежності та виходу нашої Церкви з підпілля. Там я замінив дуже відважного і глибоко духовного ієромонаха – мого дорогого співбрата о. Михаїла Волошина.
 

Нелегко тоді було. За мною, молодим священиком, слідкували державні органи, намагалися застрашити… Пригадую, наприклад, як мене намагалися залякати у Хирові, на організованій місцевою, тоді ще більшовицькою, владою показовій лекції про шкідливість і злочинність УГКЦ.  Ще й досі мені деколи приходять на гадку з тих чи інших обставин моторошні спогади. Однак сьогодні не хочу про них згадувати, бо з Божою допомогою їх вдалося успішно подолати. Деякі ж особи, котрі за цим стояли, думаю, що покаялися за свої негідні вчинки.
 

Я завжди стараюся молитися за свій народ – і немає значення до яких конфесій вони належать. Тоді це були свідомі політичні інтриги над людьми, проте дуже болить душа, коли найсвятішим маніпулюють. Думаю, що за таких непростих обставин мені додавали сили тисячі вірних греко-католиків, котрі збиралися на підпільні греко-католицькі богослужіння по хатах, по лісах, на могилах мучеників та у відпустових місцях. Я відчував велику відповідальність за них. Ця спільна молитва додавала мені надзвичайної сили, радості і миру, у цьому відчувалась Божа присутність та Божа сила. Цей рух свідомого народу в спогадуванні й поклонінні Істині увінчався воскресінням нашої Церкви та Української держави.   

– Що Вам вдалося зробити за цей час та як місцеві люди ставилися до Вашої справи? А що не вдалося зробити?
 

– Удалось зробити, вважаю, досить багато, як на той час. Наприклад, ми тоді збирали велику кількість людей під час богослужінь. Це було прекрасною нагодою для проповіді. Ми проводили катехизації сотень дітей і молодих людей. Ми сповідали, причащали, вінчали, хоронили.  Подумайте тільки, повторюся, за часів переслідування ми відкрито служили у храмі в с. Тернава, а потім навіть його відремонтували та здійснили розпис храму! Сюди з’їжджалися люди з навколишніх міст і сіл. Потім вони роз’їжджались по домівках – й там відновлювали греко-католицькі громади. Згодом, натхненні побаченим та почутим, люди відкривали по довколишніх містах і селах власні храми, повертали собі ті, котрі у них були забрані, будували нові. Це було поштовхом до відновлення УГКЦ на Старосамбірщині.
 

Звичайно, були й труднощі. Більшовицький режим не хотів залишати своєї утопічної ідеології й використовував у боротьбі з греко-католиками найрізноманітніший “арсенал”. Звучала давно відома більшовицька риторика, що греко-католики – це поляки. Пояснювали, що «католик» походить від слова «кат»… Щоб розколоти наш народ – плямували нашу Церкву і пропонували йти до «своєї», «козацької», «котрій не указ  ні Рим, ні Константинополь». Мене й досі болить, що наші люди тоді не зуміли розпізнати руку ворога й сліпо йшли за ним на повідку. Тому і не вдалось повністю відродити нашу Церкву на всій Старосамбірщині... Богу дякувати, зараз час потроху розставляє усе на свої місця. Сьогодні вже науковці й історики кажуть своє слово, свідчать архівні документи, говорять очевидці. Хочеться тільки, щоб наш народ робив висновки з історії, не повторював помилок минулого, а , де це потрібно, щоб ще й виправляв їх. 

– За дорученням Архієпископа Володимира Стернюка, Ви стали на цей шлях. Зараз, оглядаючись назад, як би Ви оцінили його роль у підпільному житті греко-католицької церкви та у час виходу з підпілля, яке він очолив?
 

– Митрополита Володимира знав я досить добре. Пам’ятаю, що вперше зустрівся з ним ще перед вступом до підпільної семінарії, тобто десь на початку 1983 р. Він тоді бажав особисто порозмовляти з кожним кандидатом до священства. Саме він мене послав на служіння на Старосамбірщину. Ще досі у мене зберігається його спеціальний лист-доручення, написаний його рукою.
 

Про митрополита Стернюка уже багато сказано. Нещодавно навіть вийшов фільм про нього. Думаю, усі погодяться, що це була знакова постать для нашої Церкви в Україні. Він був місцеблюстителем Глави УГКЦ в Україні. На нього як на морального авторитета звертали свій погляд підпільні греко-католицькі єпископи, священики та миряни. Звичайно, державні органи не могли йому цього пробачити. Вони переслідували митрополита, організовували різні провокації, намагались викликати у наших вірних недовіру до нього. Це також вказує на його суттєву роль у житті підпільної УГКЦ: «ворог вдаряв пастиря, щоб розбіглися вівці» (пор. Мар.14, 27) – і, таким чином, визнавав, що пастир справді є небезпечним для державної машини тоталітарної влади.