Утрачені можливості

19 січня 2012 року, "Коловорот" № 57

Українці дивні. Інколи мені навіть здається несправедливим те, що ми живемо на території сучасної України. Фігурально висловлюючись – ми просто продукти переводимо. А буквально – нехтуємо усім, що маємо. І навіть більше: паразитуємо на тому, що дав нам Бог, часто знищуючи усе, до чого торкаємося.

Ми начебто найбільш працьовита нація у світі (принаймні самі у цьому переконані). Якщо додати до цього найкращі чорноземи, найсприятливіший для сільського господарства клімат – стає абсолютно незрозуміло, чому ми так бідуємо. Це парадокс. Є, звісно, версія, що нам воріженьки не дають добре жити. Можливо, частково це й правда. А якщо ні? Якщо насправді формула хибна? Можливо складові формули “працьовитий народ + найкращі чорноземи = добробут народу” не зовсім правдиві? Що, коли народ не працьовитий, а ледачий? Що, коли він постійно у стані алкогольного сп’яніння? Тоді інша формула напрошується. Але вона образлива для нас – тому про неї ми не думаємо. А якщо й думаємо – то не говоримо.

От дивлюся я на японців – і соромно одразу стає. Нація живе на островах, де мало того, що не надто сприятливі кліматичні умови: там ще й постійні землетруси та повені. Інколи просто дивуєшся, як вони там виживають і ще атомні електростанції будують.
 

Думаю, якщо б поміняти місцями українців із японцями, то 80% з нас просто вимерли б там, після першого землетрусу, а 20% – стали б японцями. На що б перетворилася Україна, якби тут жили японці, – навіть уявляти не хочеться. А може, й справді віддати цю територію якомусь іншому народові, коли уже ми не вміємо користуватися тим, що нам дано?
 

Усі ці роздуми, як не дивно, виникають під час подорожі Старосамбірщиною. Тут є усе, щоб перетворити цей край, як мінімум, на перлину туризму: свіже повітря, чисті ріки, ліси та гори. Що ми робимо з цим усім? Повітря забруднюємо. Так, у Старому Самборі нещодавно у котельні незаконно спалювали відходи нафтової промисловості. А про те, що мешканці особняків щоосені “годують” себе й усіх навколо канцерогенами під час спалювання листя – уже й говорити набридло. Річки засмічуємо. Пластикові пляшки, пачки від цигарок і чипсів – це звичний краєвид на берегах старосамбірських річок. Сміття у лісі – теж не дивина. Нащо нести його додому, якщо можна залишити там, де шашлики смажили... Зрештою, яка різниця – якщо скоро й лісів як таких уже не буде. Незаконні вирубки тут – це окрема розмова. Ми не те, що не продукуємо нічого хорошого – знищуємо те добре, що нам дісталося від Бога. Ми поводимося, як паразити на тілі природи, та заслуговуємо, щоб вона повелася з нами відповідно.

Роман Рак