Новини з болота

26 січня 2012 року, "Коловорот" № 58

Тенденція до урізання, скорочення і розділення на менші шматки була останнім часом притаманна хіба порціям м`яса та овочів у раціоні українців, та ще обсягу реальних зарплат. Ну, може, ще кількості маршрутних автобусів у обласному центрі. Як на диво, багато інших українців не те, щоб перестали шукати серед двох себе трьох гетьманів, але принаймні жваво обговорювали таку можливість і пробували рухатися в тому напрямі.

Не цураймося – признаваймося, вибори ж на носі?
От і опозиція ніби домовилася про єдиний список кандидатів у народні депутати за мажоритарними округами на парламентських виборах 2012 року. Принаймні таке зачитали зі сцени, де відзначали День Соборності – на Софійській площі у Києві. Як розповіли пізніше, підписали угоду не лише КОД, але й «УДАР» Кличка та «Громадянська позиція» Гриценка. За повідомленнями інформагенцій, «опозиційні партії оголосили, що відмовляються від публічної взаємної критики, декларують принцип взаємної поваги і відмови від боротьби між собою».

І зараз уже навіть не хочеться іронізувати про те, що пізно пити «Боржомі» та про те, що процес об’єднання швидше зарухався з наближенням виборів. То вже такі наші реалії, що без виборів – ніяк. Але так само реалії – що краще вже пізно, ніж ніколи. Тепер тільки цікаво, що буде з питанням відкритих списків, котрі є принциповими для «УДАРу» і «Громадянської позиції» та не дуже бажаними, судячи з минулорічних дій і заяв, для учасників КОДу… Хоча – недовго залишилося, тож поживемо – побачимо…

Рівні і рівніші
Поки що ж бачимо, що деякі опозиціонери намагаються вважати себе «більш рівними», ніж інші. Наприклад, Арсеній Яценюк поводився під час акції на Софійській площі ледве не як одноосібний господар. А от Анатолія Гриценка узагалі туди не запросили. От до угоди передвиборчої – покликали. А на сцену – ні. Водночас, пригадую, як раніше розхвалював Яценюка регіонал Михайло Чечетов (про що «Коловорот» згадував минулого тижня). Хоча, може, у процесі переговорів про об’єднання висновків якихось із того робити не будемо. Лише й тут згадаємо те саме банальне «поживемо – побачимо».

А от до чого вже дожили і вже побачили – так це до «ланцюга соборності» у Львові: від пам’ятника Бандері до пам’ятника Шевченку. І до чого ж дожили? До того, що уже котрий рік говориться про те, щоб у цей день виходити не з партійними прапорами, а лише з державними, та вже вкотре майже всі не забувають прихопити-таки партійні знамена. От зібрати людей у такій кількості, щоб вийшов справжній міцний нерозривний ланцюг, а не ріденький ланцюжок – не виходить. А от поділитися за партійною ознакою – легко…

Свій до свого по своє. В усій своїй Україні
І було б воно все зовсім не так оптимістично, як на початку статті, якби крім політиків не існувало в країні ще простих людей. Потішили студенти із громадянського руху «Відсіч» та організації «Українська молодь – Христові», котрі на Львівському вокзалі зустрічали гостей із донецького потяга пампухами. А ще потішила історія, яку виклала на своїй сторінці у «Фейсбуці» столична журналістка львівського походження Мар’яна П’єцух:

«Другий рік поспіль 22 січня та ж ситуація: після живого ланцюга на мості Патона ловимо машину та їдемо на Софійську площу – і рік тому, і сьогодні водії питали, а що нині за день такий, з якого приводу мітинг? Правда, нині був не киянин, а необізнаний “чувачок” із Донецька. Мене ще більше здивувало, що за 1,5 року його життя в Києві він досі не знає, де є Софійська площа... А загалом, “чувачок” позитивний, коли розказала, що нині День Злуки й що воно означає – почав говорити, що «Схід і Захід – разом» та «От ви зі Львова, а я тут із донецькими номерами везу вас на мітинг».

І от на цій оптимістичній ноті пропоную завершити. Доки ще чого «оптимістичного» не пригадалося…

Всеволод Поліщук