Від пункту А до пункту Б

1 грудня 2011 року, "Коловорот" № 50

Як з`ясувала кореспондент «Коловороту» – не так уже й легко дістатися маршрутками з одного кінця Старосамбірщини в інший

Ми вже багато разів розмовляли про маршрутки Старосамбірщини. Наголошували на якості самих машин, адже неприпустимо є їздити в авто, котрі перемонтовані із вантажних у пасажирські. Згадували про цінову політику, бо не могли погодитися з тим, що платимо вочевидь завищену суму. Настала черга перевірити наші маршрутки у «найпрямішому» їхньому призначенні – доїхати з одного кінця району в інший. У листопадову морозну погоду цей експеримент вирішила провести на собі кореспондент «Коловороту».


Спочатку у мене була ідея їхати від Ясениці аж до Нижанкович – цей маршрут ідеально підходив для завдання «з одного кінця району в інший». Та досить швидко я зрозуміла, що це  було б надто просто – від одного населеного пункту до іншого пролягає чи не найосновніша траса нашого району, котра якраз найбільш «оснащена» транспортними засобами.

Тому вибираю оптимальніший варіант. Буду їхати від Терла до Дроздович. Уявімо собі, що в першому селі я живу, а в другому чекає на ліки моя хвора бабуся. Як швидко я зможу дістатися до пункту призначення і допомогти старенькій. Ну що, поїхали?

Маршрут №1:
Терло – Хирів

Субота… 12:00. Я починаю свій експеримент у «дуже» прикордонному селі Старосамбірщини – Терлі. Зовсім недалечко – митний пост «Смільниця» і дорога у Польщу. Саме тому тут ще далеко не найгірша ситуація із графіком маршруток. Якщо по трасі, звісно. Бо в стороні є села, котрі мають набагато гірше сполучення. У Терлі ж може виручити не лише автобус – попуток тут чимало. Але попутки – варіант крайній. Моя мета – маршрутки.

На вулиці доволі морозно. Рятує теплий плащ, шарф і рукавички. Та навіть простоявши хвилин 15, почуваюся нормально. Адже я й приблизно не знаю, о котрій годині та маршрутка має бути. Натомість люд місцевий орієнтується краще – тому й чекають не так довго.

Ближче до 12:30 мені уже не сумно. На зупинку прийшли два літні чоловіки, котрі й потішили мене, що ось-ось буде автобус.

І справді – маршрутка прибула з точністю до хвилини. Приємно.

Засмучує інший факт – по дорозі до «бабусі» мені доведеться змінити три маршрутки. Адже цією (“Смільниця-Львів”) я зможу доїхати лише до Хирова. За дорогу віддала водієві 3 гривні. На наступних зупинках людей назбиралося чимало – їхати було не дуже зручно.

Маршрут №2:
Хирів – Добромиль

Через півгодини, о 13:00, я вийшла на Хирівському вокзалі. І на своє ж щастя встигла на маршрутку “Дрогобич-Нижанковичі”, котра уже виїжджала з автостанції.
Тут було їхати дещо комфортніше, людей у салоні – порівняно небагато. Водієві заплатила ще три гривні.

 У маршрутці лунала весела весільна музика, люди поверталися з базару. Шум. Гам. Та до Добромиля їхати недалеко (а саме там моя наступна зупинка), тож просто не зважаю на галасливих пасажирів.

Усього 15 хвилин – і я в Добромилі. Надіюся, що бодай звідси зможу дістатися прямим рейсовим транспортом до пункту призначення. Змінювати автобуси уже набридло.

На годиннику 13:20. Розпитую людей на зупинці про маршрутку до Дроздович, та, як виявилося, про таку ніхто й не чув… Як? Я, розпещена цивілізацією і маршрутками кожні півгодини, не можу осягти своїм розумом простого: як люди мають дістатися із Дроздович до Добромиля, найближчого до них міста рідного району? Чим вони їдуть до райцентру у справах?

Місцеві жителі із мене посміялися, мовляв, наївна ти. Усе ж дуже просто: о 15:45 їде автобус із Добромиля до Міженця. А там неподалік і Дроздовичі, всього-на-всього 30 хвилин пішки…
На годиннику 13:30. Я маю в запасі трохи менше, ніж дві з половиною години.

Маршрут №3: 

Добромиль – Міженець

Оглядати історичне місто не маю ані найменшого настрою. На вулиці холодно, я зголодніла. Якщо вже зовсім «входити у роль» турботливої онуки, то можу піти в аптеку по ліки. Та це займе не більше 15 хвилин. Що робити ще дві наступні години?

Я розмовляла з друзями по телефону, слухала музику у навушниках, заходила у всі можливі магазини – поки нарешті дочекалася часу «Х». О 15:50 автобус таки приїхав. Я навіть не встигла оцінити його якості. Була рада, що він хоча б приїхав.

Кількість пасажирів перевищила мої сподівання. Втиснувшись у двері, передала водієві п’ять гривень, та решти не отримала. Цілком очевидно, що стільки й коштує півгодинна подорож по та-а-а-кій дорозі. Переконана, що далеко не кожен бачив такі ями. Принаймні я до цього часу ще не бачила.

Маршрут №4: 

Міженець-Дроздовичі.

Не виконано!

Половина п’ятої. Я у Міженці. На вулиці сутеніє. До пункту призначення зовсім небагато залишилось, але мої ноги уже б не витримали цього навантаження. Так, я  не досягнула мети – та результат мені вже відомий. Із Терла до Дроздович трохи більше трьох десятків кілометрів. Цю відстань я подолала за 5,5 годин. На дорогу витратила 11 гривень. Окрім того, останні півгодини йшла пішки через відсутність транспортного засобу, котрий сполучає потрібні мені (упевнена, не лише мені) населені пункти. Багато часу провела в очікуванні автобуса. Під кінець подорожі настрій був жахливим, ще й до всього, якби справді жила у Терлі, не змогла б повернутися у той же день додому.

На щастя, це був усього лише журналістський експеримент. Додому я поверталася автомобілем.

Тетяна Михаць