Мить, яка вирішує усе

29 грудня 2011 року, "Коловорот" № 54

У кожного в житті є мить, яка вирішує усе. Мить, коли ми приймаємо рішення і, притримуючись його, кардинально міняємо життя. Такі моменти, незалежно від того, хороший чи поганий у них кінець, запам’ятовуються нам назавжди. Це хвилини, коли ми стаємо людьми здатними на вчинок. Це час, коли страх і лінь зазнають нищівної поразки. Стан, коли пиха нарешті поступається місцем самоповазі.

Кажуть, що Новий рік – це пора змін. Новий рік – навіть не свято. Принаймні, першосічневий точно. У нього пластмасовий присмак. Він стоїть десь поміж Днем Конституції, котра ніколи в цій країні не виконувалася, і Днем Незалежності, котрою тут теж досі не пахло. Він, як мильна бульбашка, роздута телебаченням та корпораціями, що намагаються заробити на цьому статки.
Попри це, для більшості 1 січня – це рубікон. Принаймні їм дуже б цього хотілося. Це час, коли складаються нові плани та надії. Ті плани, які навряд чи втіляться, і ті надії, які навряд чи справдяться. Час, коли ми кажемо собі: “От з нового року почну...” – і не починаємо. Або: “От з нового року перестану...” – і продовжуємо робити, що робили. Відсуваючи час змін до нового року чи навіть до наступного понеділка – ми вкотре визнаємо власну слабкість.  Пасуємо перед страхом та ледарством. Дарма, що перед своїм – від цього не менш соромно.

Лише з часом, коли починаєш задумуватися над сотнями понеділків, із яких так нічого й не почалося, коли згадуєш десятки “нових років”, котрі не виправдали сподівань, – лише тоді усвідомлюєш, що почати нове життя можна негайно. Для цього не потрібно чекати Нового року, Дня народження чи ще якоїсь “важливої” дати. Вистачає просто прийняти рішення та не здаватися, доки не отримаєш результату. Байдуже, якого. Часто в процесі отримуєш такі результати, на які й не сподівався.
 

Почати з нуля не так уже і важко. Це можна зробити завжди. Кожну наступну хвилину можна перестати брехати рідним та близьким, чужим людям і, найперше, – собі. Можна перестати вимагати хабарі й почати працювати чесно. Можна не йти на мотузку у покидьків і не платити їм данину. Звільнитися від алкогольного, тютюнового чи телевізійного рабства. А ще можна перестати закривати очі на те, що діється довкола. Не прикидатися більше дурниками у ситуації, коли всі про всіх усе знають, та ніхто нічого не говорить. Ми не маємо права передати такий стиль життя дітям. Ми і так достатньо їх скалічили. Покоління затурканих кріпаків із зіпсованою свідомістю та системою цінностей. Коли дитина у школі каже, що вона хоче стати митником і на питання: “Чому?” – відповідає, що тоді в неї “зв`язки” будуть, то це – діагноз. Не дитині, звісно, – суспільству. Не потрібно бути Хаусом, щоб констатувати – стан хворого надто важкий, аби зволікати. Необхідне хірургічне втручання, яке кожен повинен провести сам у своїй свідомості. І це може відбутися швидше, ніж усі сподіваються. Не потрібно чекати нового року чи понеділка – кожної наступної миті можна перестати розпускати нюні та врешті із затюканого бидла перетворитися на вільну людину. Потрібно лише захотіти.

Роман Рак