Піар на святому

1 грудня 2011 року, "Коловорот" №50
 

У Самборі відбулося вшанування Степана Бандери – з нагоди відкриття Героєві чергового пам’ятника. За словами бандерознавців, пам’ятників провідникові ОУН у світі понад 50. Утім, до 40 їх споруджено саме на Галичині. Серед українців із ним може позмагатися, мабуть, лише Шевченко.

Але епоха встановлення монументів Тарасові Шевченку потрохи минає. Йому віддали належне українці у 90-х роках. Після 2000 року настав час ушанування Бандери. Для багатьох галичан він є символом боротьби за незалежність України, патріотизму та мужності. Про методи боротьби зараз згадувати не будемо. Охочих посперечатися про «злочини УПА» і без нас чимало. Та й мова не про це.

Ушанування пам’яті Героя України (а Бандера, попри позбавлення його цього звання офіційно, залишається ним для галичан) – справа важлива й необхідна. Однак, для усіх без винятку політиків спорудження пам’ятників українському Героєві перетворилось на маніакальний піар.

Відкриття пам’ятника у Самборі – ще одне цьому підтвердження. Значна частина присутніх на урочистостях – люди, котрих легше назвати політичними пройдисвітами, аніж патріотами. Чи не тому, замість того, аби без зайвого галасу покласти квіти до пам’ятника, ведуча свята вимушена була хвилин 20 зачитувати прізвища осіб та назви партійних організацій, які того дня вишикувались у чергу, щоб покласти квіти до підніжжя. Прізвища згадувати не будемо: вони цього не варті. Прозвучали назви десятків парторганізацій, фракцій, делегацій майже усіх районних рад Львівщини. Окрім цього, ведучу збивали з пантелику так звані суфлери, котрі щохвилини вносили до списку нові прізвища. Не дай Боже ж когось забути. Народ повинен чути – аби знати своїх “героїв-патріотів”.

А окремі депутати обласної ради привезли із собою журналістів телебачення. Подію висвітлювали 3 знімальні групи – усі зі Львова. Бо ж як такий привід для піару не використати.
У промовах політиків – суцільний пафос. «Патріотизм, смерть ворогам...», «Бандера живий...», «Бог допоможе...», «Ми переможемо ворога...», «Ми відбудуємо нашу неньку...» – 20 років одне і те ж – а вона досі не відбудована…

Сивоголові ветерани годинами стоять на холоді, попри недуги та вік. Окремі навіть тримають у посинілих руках прапори, Зціплюючи зуби від болю та холоду. Тільки тому, що купа пузатих дядьків якимось чином долучилася до побудови пам’ятника (або й просто «примазалася») не за честь і совість, а за те, щоб їхні прізвища зачитали з трибуни.

Після усіх святкувань ветерани, ледь перебираючи ногами, почимчикують додому. Вельмишановне панство (політичні псевдопатрійоти) попрямують до ресторації, аби разом із місцевою владою перехилити для зігріву кілька разів по сто та закусити чорною або червоною ікрою. Для них усе задарма – бо “жирують” за наші податки. Під вечір місцеві пани роз`їдуться по домівках, а львівські – сядуть у “лексуси” та “мерседеси” й поїдуть святкувати до Львова. Благо привід є. І пам’ятник відкрили, і країна їх побачила.

Володимир Кечур