8 грудня 2011 року, "Коловорот" № 51
Здавалося б, у цій країні вже немає чому дивуватися. Статистика в Україні чомусь ніколи не збігається з тим, що бачиш у зарплатній відомості або чергах до секонд-хенду. Обіцянки влади уже звично ділиш навіть не на два, а щонайменше на чотири. Зрештою, як і обіцянки опозиції. Та все ж, кожного дня українські політики дають привід округлити очі від подиву.
Герой дня – Михайло Кулиняк, міністр культури. Як же він експресивно грав на скрипці на нагородженні національною премією «Телетріумф»! Поміж ногами її запихав, на голову клав – ну просто тобі Ерік Клептон, а не український міністр… І потішитися б, що в Україні міністр культури не інженер, як це могло б бути. І не «липовий професор». Уміє він сам щось грати.
Але чомусь не тішить. Радше, згадується анекдот про батька, який у щоденнику свого сина побачив двійки за всі предмети, тільки зі співів – п’ятірку: «Так ти іще і співаєш?», «Так ти іще й на скрипці граєш?» – так і проситься на язик питання до пана Кулиняка. Бо все ж здається, що в країні, де кіно, наприклад, відсутнє як явище, де зменшується кількість бібліотек, де, зрештою, президент не може без помилок написати бодай кілька слів – чи доречно в цій країні міністрові виходити на сцену і грати на скрипці? Та чи спроможна взагалі ця псевдоеліта, яка окупувала українську політику, на щось, окрім замилювання очей і спецефекти перед телекамерами? І що тепер дивуватися тому, що в країні, де не розкрито десятки резонансних убивств, а крадіжки можуть сягати мільярдних сум, заступник генпрокурора не знаходить нічого кращого, як піаритися на тому, що може зіграти на піаніно «Мурку» в джазовій обробці?
Те, чим вони нас купують – банальне шоу. Видовище, яке роками заміняє нам хліб. Ні, не ту суху скоринку, на яку може розраховувати «маленький українець», а справжній хліб, який би дозволяв жити більше, ніж одним днем. А найгірше те, що ми жуємо свій сухий окраєць – і знову купуємося: на полум’яні гасла, на красиві спецефекти, на гучні прізвища. Прізвища ж при цьому крутяться одні й ті ж. І ми вибираємо з них, бо не хочемо вийти за межі шоу. Це просто звичка, така ж, як куріння чи перегляд телесеріалів: ховатися у юрбі і вибирати з тих, за кого більшість. І розрізняти політиків за тим, що хтось може зіграти на скрипці, а хтось краще складає до купи гарні слова. А достатньо поставити собі одне-єдине питання: «Чи будемо ми тішитися, якщо наша дитина принесе зі школи суцільні двійки і лише зі співів – відмінно?»
Антін Бандера
Немає коментарів:
Дописати коментар