День свободи для кріпаків

1 грудня 2011 року, "Коловорот" №50

Давно хотів спитати Віктора Андрійовича: як йому спиться? Чи, бува, жахіття які не сняться? Ну, там, що біло-голубі до влади прийшли, що помаранчеву команду садять до цюпи. А ще цікаво: як там бджоли. Чи ладний мед того року? Як ремонти в новому карпатському маєтку? Якими руками будується? Чи часом не тими, що ніколи не крали?

А ще хотів спитати: як здоров’ячко? Чи не гикається раптом? Чи людські прокльони карму не зіпсували? Може, яке яйце відкачати треба чи віск злити?

Знаєте, у 2004 думав, що прийдуть до влади – усіх пересадять. Чесно, думав, має бути так: половину країни засадять картоплею, а ще половину – засадять до цюпи. Треба ж було якось покарати їх за 14 років розкрадання держави. І що думаєте: прийшли до влади й садять. Правда, не ті, від котрих сподівався, та не тоді, коли сподівався, але ж садять. Хоча, знову ж таки, не тих, що думав. Та й цих теж є за що, як з’ясувалося. Що більше, з’ясувалося, що принципової різниці між ними немає. Просто у кожного своя роль у цьому театрі абсурду. А головне – можна з полегшенням зітхнути: гасло “Бандити сидітимуть в тюрмах” нарешті втілили у життя. В’ячеслав Чорновіл був би вражений тим, які саме люди стали його апологетами, але це вже деталі.

22 листопада у нас відзначали День Свободи. Одні намагалися його відсвяткувати, інші намагалися завадити першим його святкувати. Люблю такі от дати. Від одних лише промов на День Незалежності відразу нудить. А тут ще й День Свободи придумали.

От чесно, не розумію: як вільна людина може святкувати День Свободи. Я ще розумію, коли є в країні кріпаки і для них, раз на рік, панство влаштовує свято. Ну, щоб і ці також себе вільними людьми відчули. А вже наступного дня – ласкаво просимо назад – у рабство. Приблизно такі міркування були у мене в голові, коли я визначив для себе, що святкувати “день свободи” – безглузда ідея. При чому безглузда вона не лише з цих міркувань – абсурдною є причина того, чому 22 листопада Віктор Андрійович Рукиякінекрали постановив святкувати День Свободи.

Мені ніколи не подобалося, що події 2004 року називали революцією, особливо після того, як цієї революції насправді не відбулося. Політикани, котрі, мабуть, найменше доклалися до організації цих акцій протесту, перетворили банальний спротив режиму на ідола для поклоніння. Вони моляться щороку на “Майдан” і “Помаранчеву революцію”, замість того, щоб організувати ще один масштабний протест. Пафосні слова політиків про події 2004-го нівелювали суть того, що тоді відбулося. І зробили вони це навмисно. Для того, щоб вбити людям у голову, що це було “унікальне” явище, яке ніколи вже не повториться.

Нісенітниці це все. Події 2004-го року були тривіальною акцією протесту. Трішки масштабнішою, ніж зазвичай, але лише акцією протесту, на яку вийшли люди. І ми повинні чітко усвідомити: такі “помаранчеві революції” ми можемо робити щоразу, коли влада ігнорує наші права. Для цього потрібно лише не полінуватися вийти на вулицю...

Роман Рак,
головний редактор