Лист до Яреми

8 грудня 2011 року, "Коловорот" № 51

“Важка і терниста дорога воїнів,

вузька й кам’яниста – дорога святих.
А широка і чиста – шлях у безвістя,
тих, хто відрікся мертвих своїх...”
Гурт “Чур”

Бути хрещеним батьком – дуже відповідальна справа. Такого висновку я дійшов, коли нещодавно вдруге ним став. Не знаю, як у вас, а у мене в такі хвилини виникає питання: «Чи правильний вибір зробили батьки немовляти?» Тому моя підготовка до хрестин набула форми копирсання у власній свідомості в пошуках відповіді на питання типу: чому я? Чим зможу допомогти? Який приклад покажу?

Процес підготування передбачав кілька відповідальних моментів: купити правильний хрестик, повторити “Вірую” і придумати тост-побажання. Перші два пункти вдалося виконати без особливих труднощів. А от придумати що сказати новонародженій дитині та ще й при свідках – виявилося нелегко. Бажати щастя та здоров’я не хотілося. По-перше, це і без мене точно б побажали. А, по-друге, я дійшов висновку, що немає сенсу бажати те, що він матиме, якщо захоче і докладе зусиль. Тому я вирішив, що правильно буде просто поговорити із ним відверто.

Не знаю, чому я вирішив, що похресник, місяць від роду, мене зрозуміє, але таки взявся обдумувати тему монологу. Вийшло щось таке:

«Ну, що тобі сказати, Яремо? Світ, у якому ти вирішив з’явитися, – та ще помийна яма. Мало того, країна, громадянином котрої ти став, – теж далеко не найкомфортніше місце на Землі. Але коли ти уже з’явився саме тут – давай поговоримо відверто. Легко не буде. Це єдине, що точно можна сказати. У державі, де відбулася підміна справжньої системи цінностей на совково-бандитський кодекс “понять”, порядній людині жити апріорі важко. І що з цим робити – тобі доведеться вирішити самостійно. Не те, щоб до цього не можна було б звикнути. Можна, звісно, але навряд чи це твій шлях. Та тобі й не вдасться. Сім’я, яку ти собі вибрав, виховає тебе інакше. Якщо чесно – вона просто не залишить тобі вибору. Ти не зможеш спокійно жити у цьому багні, тому рано чи пізно доведеться вступити у бій. Спершу і з собою, а згодом – з усіма довкола. Тому легко не буде.

Та й не треба тобі оце “легко”. Із часом, коли підростеш та придивишся до людей – зрозумієш: ті, кому усе дається легко, як правило, цього не цінують. А часто навіть виростають неабиякими покидьками. Тому я щиро бажаю тобі, щоб час від часу було важко. Щоб ти набивав гулі й завжди, запам’ятай: завжди робив висновки та вчився якщо не на чужих, то принаймні на своїх помилках.

Я вірю, що тобі це вдасться. Вірю, що твоє покоління ще проклинатиме нас за те, що ми були такі нерішучі і боягузливі. Тут бракує таких, як ти. Ця країна потребує таких, яким ти можеш стати, якщо захочеш та докладеш зусиль. Таких, якими ми усі так хочемо бути, але не наважуємося.

Ласкаво просимо в Україну».

Роман Рак, головний редактор