Всенародне "За"

1 грудня 2011 року, "Коловорот" № 50

1 грудня минає 20 років із дня проведення Всеукраїнського референдуму

На референдум 1 грудня 1991 року було винесено одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» Текст Акту проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 року, був наведений у виборчому бюлетені. У референдумі взяли участь 31 891 742 особи – 84,18% населення України. Із них 28 804 071 особа (90,32%) – проголосували «За».

Про непевний час, коли вирішувалася доля держави, згадує депутат від партії Народний Рух України Старосамбірської районної та Стрілківської сільської ради першого демократичного скликання Іван Лопушанський із с. Стрілки, що на Старосамбірщині.

«…1-го грудня уже був фініш. Розпочалося все ще 1991-го  із серпневого путчу (спроба державного перевороту в СРСР у серпні 1991 року, коли самопроголошений «Державний комітет із надзвичайного стану» (ГКЧП) намагався усунути від влади президента СРСР Михайла Горбачова, дії котрого учасники комітету розглядали як неконституційні. Як наслідок – 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Акт проголошення незалежності України, – «Коловорот»). Відтоді почалася підготовка до Всеукраїнського референдуму.

Село Стрілки у нашій околиці відігравало ключову роль у популяризації Незалежної України, а фундаментом для цього був народний хор «Бойківщина» під керівництвом Миколи Савчака. Із тим хором ми виступали та, водночас, проводили агітаційну роботу по навколишніх селах (Тур’є, Топільниця, Верхній Лужок, Бусовисько та інші), побували, навіть, у чотирьох військових частинах, що були на Старосамбірщині. У Хирівській частині нас не дуже хотіли приймати, бо були дуже розгублені – не знали чого чекати. На щастя, депутати мали недоторканність, яка у багатьох випадках ставала у пригоді.

Осередок Народного Руху України, що відіграв чи не найважливішу роль у становленні Незалежності, у Старому Самборі організовував виїзди у східні області. Для хору «Бойківщина» рухівці найняли автобус, який повіз нас у м. Лозова, на Харківщині. По дорозі ми виступали і в інших областях. У Лозовій провели тиждень, їздили й по навколишніх селах.

Бувало, що й агресивно сприймали нашу роботу. Пригадую, коли ми у Гадячі зупинилися, щоб переночувати у готелі, в автобусі нам повибивали вікна. Я тоді звернувся до місцевих рухівців – і вони за кілька годин знайшли нові та замінили.

Окрім пісенного репертуару, ми везли велику кількість агітаційної літератури та продукції (прапорці, значки) – їх роздавали місцевим людям. Після виступів ми розбивалися на групки, навколо котрих збиралися люди і вели палкі дискусії. Мали відчуття, що робимо велику справу.
Скрізь нас приймали «в штики», а проводжали, як рідних. Із Лозової наступного літа до нас, до Стрілок, приїжджав теж хор – у відповідь. Часто листувалися з ними.

Референдум 1-го грудня пройшов приблизно так, як вибори у 2004-му. Такі ж настрої, надії. Тоді вирішувалася доля всієї держави, хоч люди були трохи розгублені. Таких результатів у селі ми й очікували, але щоб по всій Україні – зізнаюсь: це була для нас велика несподіванка. Хоча ми мали надію, що виберемо Чорновола, проте, країна віддала перевагу Кравчукові…»

Розмовляла Галина Антошик